17 лютого о 12.00 год. на площі біля Драматичного театру ім. Т. Шевченка розпочнеться урочисте відкриття «доброї» акції. Далі «Посланці доброти» роздаватимуть на вулицях картки «робіть гарні справи», «посміхнись» та «щастя вам», закликатимуть людей  бути відкритими та чуйними один до одного, робити добрі справи, не забувати казати потрібні слова близьким та й звичайним перехожим. Також усі бажаючі зможуть записати свої добрі вчинки у Реєстр добрих справ; залучити жителів свого будинку до акції, розклеївши оголошення та прикрасивши будинки; перехожі отримають кульки щастя ти незабутні відчуття.

До «Епідемії доброти» може долучитись кожен і зробити у своєму місті яскраве свято. У Черкасах «Епідемія доброти» відбуватиметься на вулицях міста, у навчальних закладах, та навіть у дитячих садочках.

Минулого року 200 активних черкащан взяло участь у заході. Цей день став поштовхом та прикладом для інших. Захід тривав один день, проте наслідком стало усвідомлення, наскільки щирі, добрі та відкритті черкащани.

Кожен може стати частинкою цього незабутнього свята! Долучайтесь, зв’язуйтесь з організаторами, пропонуйте свої ідеї і ми допоможемо їх втілити!

Сподіваємося на співпрацю та підтримку.

За даними Українського центру профілактики і боротьби зі СНІДом МОЗ України

БФ «Інсайт»  прийняв  участь у Школі розвитку молодіжних ініціати,яка вперше проходить на теренах Полтавської та Черкаської області.Організаторами заходу виступили Кременчуцький міський комітет молодіжних організацій за підтримки Національного фонду підтримки демократії NED (США). Під час навчання учасники візьмуть участь у семінарах, які  пов’язані між собою, та будуть проходити проміжком у три тижні. Залишився останній семінар, який пройде у березні та визначить того, хто отримає фінансування на реалізацію свого проекту, оскільки після другого тренінгу для учасників оголосили внутрішній конкурс на найкращу ініціативу на рівні свого регіону.

Школа передбачає навчання молодих вчителів, психологів, соціальних педагогів, які працюють у навчальних закладах Полтавської та Черкаської областей.  Методом анкетування було відібрано 21 особу. Для нашого фонду досвід спілкування з педагогами та тренерами  відіграє важливу роль, оскільки проведення інформаційних занять, тренінгів у навчальних закладах  є одним із напрямків діяльності фонду. Під час семінарів учасники отримали багато цінної інформації: «Ораторське мистецтво» та теми, які необхідні для розвитку молодіжних ініціатив «Написання проектів», «Пошук спонсорів та донорів», «Правильність оформлення заявки на отримання гранту». Досить цікавими були інтерактивні ігри, руханки, які стимулювали до роботи та активізували учасників. Також були проведені екскурсії у два навчальні заклади, де учасники змогли побачити якісь нововведення та отримати досвід, який можна застосувати у своїх школах.

Учасники Школи також під час семінарів отримували домашнє завдання, яке давало змогу на практиці засвоїти той матеріал, який необхідний для написання проектів.

На сьоднішній день  всі учасники мають написати грантову заявку на Кременчуцький міський комітет молодіжних організацій від свого закладу. Конкурс є закритим та виключно для учасників школи. В результаті, буде надано два гранти сумою по 350 доларів. Це дасть змогу вирішити нагальну проблему свого регіону та втілити у життя нереалізовані плани.

Хочеться побажати учасникам успіху у написанні проекту, адже кожен з них заслуговує на перемогу. Школа розвитку молодіжних ініціатив дала змогу познайомитися з цікавими та неординарними людьми, які випромінюють добро, тепло та щирість.

И. Гофман, 1963г.

Ученые определяют стигму как определенную негативно оцененным обществом признаком, который определяет статус человека и поведение окружающих относительного этого человека. Стигма это социально сконструированное явление, которые приводит к обесцениванию человека и имеет негативное влияние на стигматизированного человека.

Когда возникла стигма?

Греки придумали термин «стигма» для названия телесных признаков, которые демонстрировали что-то необычное или плохое в моральном статусе индивида.

            Вырезанные или запеченные на теле человека знаки говорили о том, что их носитель – раб, преступник, предатель, то есть человек, который запятнал себя позором, тот, которого необходимо избегать, особенно в публичных местах.

            Сейчас этот термин широко используется, однако, означает не столько знак на теле, сколько указывает на унизительный (позорный) статус индивида как такового.

Как возникает стигма?

            Общество устанавливает способы категоризации людей и определяет набор качеств, которые считаются нормальными и природными для каждой категории.

            При первой встрече с незнакомцем первое впечатление о его внешности позволяет вам отнести его к той или иной категории и определить его качества, то есть «социальную идентичность». (И. Гофман)

Типы стигмы

- Телесные недостатки: разного рода физические отклонения.

- Индивидуальные черты, стиль жизни: судимость, употребление наркотиков, гомосексуализм, потеря работы, попытки самоубийства и даже радикальная политическая позиция.

- Врожденная стигма расы, национальности и религии, которая может передаваться в наследство и охватывать всех членов семью.

Как работает стигма?

Индивид, который мог бы легко принимать участие в обычном социальном взаимодействии, имеет определенную особенность, которая навязчиво обращает к себе внимание и отвлекает от него собеседника, тем самым, перекрывая путь к другим особенностям этого индивида. У него есть стигма, то есть нежелательное отличие от того, что мы ожидали.

Вербальные проявления стигмы

            У повседневной жизни мы используем особые термины для определения стигмы в качестве образного выражения, не задумываясь над их начальным значением:

- калека

- кретин

- урод

- СПИДозные

- турок

- Даун

- зэк

- шизофреник

- чукча

Реакция стигматизированного человека на ситуацию

- Желание индивида исправить то, что ему кажется объективным основанием своего недостатка (порока);

- Человек может пытаться усвоить те виды деятельности, которые – во всяком случае так считается – недостаток (физический) делает недоступным для него;

- Использование стигмы для вторичных выгод;

- Принятие стигмы как замаскированного благословения, когда страдания, вроде бы, может научить человека жизни и пониманию.

Влияние стигмы на человека

- у стигматизированного человека возникает чувство, что он не знает, что другие «на самом деле» думают о нем;

- незначительные успехи принимаются окружающими как проявления каких-то серьезных способностей;

- незначительные промахи или случайные ошибки могут быть проинтерпритированы как прямое проявление стигмы;

- дискомфорт от собственной незащищенности.

«Свои» для стигматизированных»

Люди с такой же стигмой могут предоставить моральную поддержку, принять индивида как «нормального».

            Люди, чье понимание стигматизированных сформировалось в результате работы в сфере, связанной с помощью людям с определенной стигмой.

            Родственники и близкие стигматизированных людей.

Болезни, которые являются причиной стигматизации

            Болезням, которые потенциально поддаются интенсивной стигматизации, свойственны некоторые общие черты:

- человек, который болеет принимается обществом как ответственным/виноватым за то, что он болеет;

- болезнь является прогрессирующей или неизлечимой;

- общество недостаточно осведомлено относительно болезни;

- симптомы являются плохо скрываемыми или не могут быть скрытыми.

Внешняя стигма

            Касается конкретных проявлений стигмы и дискриминации. Это стигма, которая находится в площади социальных стереотипов, предубеждений, установок, мифов общества.

            Может проявляться в форме доминации, угнетения, использования силы и контроля, агрессии, категоризации, обвинения, наказания, осуждения, исключения, высмеивания, обиды, избегания.

            Это нетолерантное, нетерпимое отношение к людям с бока окружающих.

Внутренняя стигма

            Касается, в первую очередь, чувства стыда, страха, тревоги, депрессии, комплекса неполноценности, личной вины и страха ЛЖВ быть стигматизированным и дискриминированным.

            Возникает, когда человек интернализирует внешние реакции к себе.

Проявление внутренней стигмы

- чувство собственной впечатлительности и неполноценности

- попытки довести собственные преимущества среди других представителей стигматизированной группы (что я не такой, «как все они»)

- неспособность строить отношения с людьми, которые не принадлежат к группе

- страх дискриминации с боку других людей, в том числе и необоснованный

- негативная мысль о людях вне стигматизированной группы

- чувство беспомощности, нехватки контроля над ситуацией

- уверенность, что собственная мысль и интересы не имеют значения и ни на что повлиять не могут

Двойная стигма

            Являет собой объединение двух или более стигм.

            Стигма, связана с ВИЧ, часто прилагается к многим уже существующим стигмам, ассоциированных с такими маргинальными группами як гомосексуалисты или женщины коммерческого секса, и с такими типами поведения як употребление инъекционных наркотиков и случайный секс.

Стигма и дискриминация

Стигматизация  взаимосвязана с дискриминацией.

Дискриминация – это негативные поступки, которые вызваны, стигмой и совершаются с целью девальвации (обесценивание) и снижения жизненных возможностей стигматизированного человека.

Стигматизация вызывает дискриминацию, а та, в свою очередь, вызывает внутреннюю стигму, которая  поощряется и усиливает стигматизацию, создавая, таким образом, замкнутый круг.

Что такое дискриминация?

            Дискриминация (лат. Discriminato – различие) определяется как умышленное ограничение прав части населения, отдельных социальных групп или индивидов за определенным признаком (раса, возраст, пол, национальность, религиозные убеждения, сексуальная ориентация, состояние здоровья, вид занятий и др.)

            Такое ограничение может быть подкреплено законодательством (правовая дискриминация).

Уровни дискриминации

            Политический уровень (государственные структуры)

            Социальный уровень (частные, общественные организации, учреждения, другие общественные институты)

            Индивидуальный/межличностный уровень (отдельные личности)

Контексты стигмы и дискриминации

- семья и общество

- рабочее место

- образовательные учреждения

- медицинское обслуживание

- религия

- СМИ

Три людини працювали на будівництві. Всі вони виконували однакову роботу, але коли їх запитали, що вони роблять, то відповіді були різними. Перший сказав: “Розбиваю каміння”, другий: “Заробляю на життя”. А третій відповів: “ Допомагаю будувати храм”.

Пітер Шульц, ЦІО, Порше

Для того, щоб зробити волонтерську діяльність продуктивною, необхідно зрозуміти, що саме може заохотити людину займатися цією роботою довгий час безкоштовно. Волонтерство – це добровільна діяльність, яка повинна бути внутрішньо мотивована. Створюючи волонтерські робочі місця важливо, враховувати такі риси:

Право власності

Волонтер бажає мати почуття особистої відповідальності за щось. Його робота має включати те, на що він може вказати “ Це моє”. Це може бути конкретна річ, подія або територія. Право власності дає волонтеру щось таке, за що він відповідає і чим пишається. Право власності зникає, коли волонтер виконує лише один із багатьох видів робіт в організації та коли це виглядає як частина послуг, що надаються конкретній особі чи групі. У деяких організаціях, наприклад, волонтери можуть проводити опитування потреб клієнтів, потім передають результати паперової роботи професіоналові, який надасть пораду або визначить, яку саме допомогу надати. Це нагадує ситуацію, коли волонтер-пожежник повинен приїхати на місце трагедії, зібрати про неї всі дані, а потім піти геть, щоб надати справжнім пожежникам зробити решту роботи по гасінню полум’я.

Коли волонтер виконує лише якесь одне доручення серед потоку заходів, він може втратити почуття задоволення від роботи, та саме задоволення керує волонтером. На додаток, волонтер розуміє, що він якось допоміг клієнтові, але це почуття гордості та відчуття власності розподіляється між всіма тими, хто доклав зусиль до справи. Так само волонтер, який ремонтує школу, отримує більше задоволення, якщо він виконує всі роботи в одній кімнаті, ніж якщо виконуватиме певний окремий вид роботи (наприклад, фарбування або миття вікон) в усіх кімнатах. У першому випадку волонтер має почуття власності (“Це моя кімната”), в другому – почуття відповідальності та власності набагато слабше. І через те, що почуття гордості за себе зменшується, волонтер “згорає” швидше, ніж той, який повністю відповідає за клієнта або за проект.

Це не означає, що слід уникати командної роботи. Команди людей також можуть мати почуття власності, у такому випадку це можна назвати “наше”.

Можливість подумати

Різниця між командою та групою ізольованих осіб полягає в тому, що команда має повноваження планувати та оцінювати свою роботу, а також вирішувати, хто і що буде робити. Завдяки можливості подумати, особа чи група осіб можуть не тільки виконувати роботу, а й визначати, як вони будуть її виконувати.

Чимало керівників волонтерських програм не допускають волонтерів до вирішення цих питань. По-перше, волонтер працює лише кілька годин на тиждень і через це йому буде нелегко бути в курсі того, що відбувається. А, по-друге, стандартна практика управління передбачає, що планувати і вирішувати – це робота менеджера волонтерів, а справа працівника – робити все, що, на погляд менеджера, треба зробити.

Насправді, коли волонтер вперше приходить до організації, такий підхід може бути найкращим для нього. Однак з часом, коли волонтер вивчає свою роботу і починає розбиратися в процесі, той факт, що він робить лише те, що вирішив хтось, починає послаблювати його мотивацію та зменшувати відчуття гордості.

Відповідальність за досягнуті результати

         Волонтер бажає мати почуття відповідальності за досягнуті результати, а не просто виконувати певні доручення або “робочі обов’язки”. Якщо волонтер відповідає за результати та наслідки, він концентрується на тому, що робить, отримує задоволення від процесу досягнення цілі. З іншого боку, якщо він відповідає лише за якість заходів, які мають певні результати, то він позбавлений можливості отримати задоволення. Наприклад, волонтери по збору коштів або подарунків для сиріт отримують більше задоволення тоді, коли вони відповідатимуть за розподіл цих коштів або вручення подарунків дітям, а не коли сприйматимуть свою роботу як пошук коштів та ведення розмов з людьми про важливість надання допомоги дітям.

Опис робіт для волонтерів має містити результати, які необхідно досягти, а не лише список робіт, які він повинен виконати.

Коли кілька людей повинні виконувати декілька різновидів робіт, щоб досягти певного результату, відповідальність за результати стає частковою. При такій ситуації волонтер губить бачення результату, а як прямий наслідок – результат виглядає збідненим та недостатньо висвітленим, через що волонтер нудьгує. Наприклад, волонтеру по програмі попередження вживання наркотиків сказали, що його робота складається із консультування клієнтів по три години на тиждень. Це лише визначення роботи. Не поставлено жодного результату, тому й не дивно, що волонтер зробить небагато. Як можна побачити, ця робота не вимагає особливих навичок, окрім сидіння в кімнаті разом з напарником три години. Щоб визначити результат, треба запитати: “Який результат ми хотіли б отримати від консультування? Чого повинен досягти волонтер протягом цих трьох годин щотижня?”. Відповідь буде приблизно така: “Клієнти зможуть подолати певні життєві негаразди без того, щоб почати вживати наркотики”.

Визначення волонтерської роботи з точки зору результатів, допомагає відчути волонтеру, що його волонтерська активність вартісна та цінна.

Оцінка результатів

Необхідно вирішити: як та за якими критеріями оцінювати досягнуті результати.

Щоб визначитися, як саме оцінювати отриманий результат, можна залучити волонтерів, які виконують цю роботу. Поставте їм ці два питання:

Яка інформація надала б нам можливість побачити результат Вашої роботи?

Яким чином ми можемо її зібрати?

Оцінювання роботи дає можливість використати елемент змагання. Можна встановити цілі та заохочувати їх досягнення, і навіть встановлювати рекорди. Рекорди є надзвичайно мотиваційними.

Завжди найкращою винагородою, яку пропонує життя, є шанс важко працювати над чимось, що варто таких зусиль.

Теодор Рузвельт

Для України, як і для всього світу, волонтерство є актуальним і важливим з низки причин. По-перше, як свідчить багаторічний досвід використання праці волонтерів, це ефективний спосіб вирішувати складні проблеми окремої людини, суспільства і навколишнього середовища, які часто виникають на ґрунті недостатньої турботи про суспільне благо. По-друге, волонтерство приносить у соціальну сферу нові, як правило, творчі та сміливі ідеї щодо вирішення найгостріших і найскладніших проблем. Тому саме завдяки йому безвихідні, на перший погляд, ситуації знаходять своє розв’язання. По-третє, волонтерство – це спосіб, за допомогою якого кожний представник суспільства може брати участь у покращанні якості життя. По-четверте, це механізм, за допомогою якого люди можуть прямо адресувати свої проблеми тим, хто здатний їх вирішити.

Волонтерська робота допомагає людям досягти більшого впливу на власне життя. Зокрема, участь у волонтерській діяльності людей, які самі потребують допомоги (самотні пенсіонери, люди з особливими потребами, малозабезпечені, люди з алкогольною та наркотичною залежністю в минулому тощо), зарекомендувала себе як шлях, що допомагає їм змінити своє життя на краще. Допомагаючи іншим, вони стають упевненими в своїх силах, здібностях, опановують нові навички і встановлюють нові соціальні зв’язки. Також волонтерство дає змогу людині знайти себе і  закласти в своє життя ті цінності та звички, які дозволять їй мати здорове, продуктивне і насичене життя.

У повсякденному житті ми все частіше чуємо слова „волонтер”, „волонтерство”. Нині під „волонтерством” розуміють діяльність на основі доброї волі. Без будь-якого примусу люди діють на благо суспільства, керуючись у своїх вчинках власним бажанням і намагаючись бути максимально користини. Свій вільний час вони присвячують соціально корисним справам. Наприклад, збирають пожертви, об’єднують навколо себе дітей та молодь і захоплюють їх цікавою справою, беруть участь у реалізації соціальних проектів і програм, разом з однодумцями створюють волонтерські організації для вирішення проблем, які хвилюють громаду.

 У світовій практиці найголовнішою ознакою волонтерства є те, що доброволець частину свого вільного (особистого) часу, сил, енергії, знань, досвіду добровільно (без примусу та вказівок „згори”) витрачає на здійснення діяльності, яка приносить користь людям і суспільству загалом.

У Записці Генерального секретаря ООН, адресованій Комісії соціального розвитку Економічної і соціальної ради ООН виділено найважливіші риси волонтерства, сере них:

- турбота про людей. Адже співчуття, моральна підтримка, допомога, піклування сприяють формуванню важливої для людського суспільства атмосфери – взаємопідтримки. Для соціальної роботи це важливий ресурс, який допомагає створювати безпечне середовище для існування та розвитку кожного члена суспільства. Найважливішим рушійним механізмом виступає людський фактор, який вище схеми взаємовідносин „ти – мені, я – тобі”. Для волонтерів характерними є формули: „я – тобі, ти – мені” та „я – усім”.

- солідарність і гуманна корисливість. Люди добровільно жертвують своїм часом заради встановлення уз взаємодовіри та приналежності, що робить їх зацікавленими у благополуччі інших.

-  духовна якість і громадянська чеснота. Адже його значення полягає не лише у тому, що ми робимо через любов та співчуття до інших, а й те, як це впливає на людину, яка надає добровільну допомогу – „ми те, що ми робимо для інших”.

- багате джерело людського досвіду. Під „людським досвідом” розуміється досвід, який набуває людина у процесі взаємодії з іншими людьми, соціальними групами, державою. Милосердя, толерантність, солідарність, співробітництво, подолання конфліктів, лобіювання, емоційні й соціальні зв’язки, захист від небезпечного впливу тощо. Можливість ділитися, обговорювати, переймати більш ефективні форми ф методи – це можливість напрацьовувати і вдосконалювати цей неформальний суспільний фонд вмінь та навичок встановлення й підтримки комунікативних відносин.

-  нові інтелектуальні ресурси. Волонтери – це не лише виконавці програм, але й джерело нових ідей, нового життєвого досвіду.

- участь і відповідальність, як суть активної громадянської позиції і благого управління. Громадянськість, взаємодовіра, солідарність і відповідальність, підкріплені соціальними відносинами, які базуються на схожих світоглядних установках і спільності обов’язків, є взаємодоповнюючими цінностями.

- етичний стандарт. Ця риса волонтерства виражає якість людських взаємостосунків. За рівнем норм, які встановлюються (що дозволено, що забороняється), це одна з найвищих ступіней. Вона знаходиться приблизно на такому ж рівні, як і етичні норми духовних конфесій, однак підтримується не за рахунок встановлених догматів, а на максимально свідомому рівні.

-   забезпечення надійної платформи для відновлення зв’язків між людьми. Відомо, що людей завжди розділяли багатство, культура, релігія, етнічне походження, вік, стать. Волонтерство ж може виступати одним з найголовніших засобів примирення і відновлення розділеного суспільства, оскільки ця діяльність здійснюється без дискримінації за певними ознаками.

-  нове бачення соціальної діяльності. Воно полягає у новому ставленні до зайнятості у галузі соціального захисту. Людина, яка бере участь у волонтерських програмах, отримує повну ясність у мотивації своєї праці. Первинним для неї є вже не компенсація за працю, а результат – допомога, вирішення проблеми тощо, а для руху в цілому – охоплення всього спектру суспільних проблем .

Існує припущення, що волонтерство як суспільний рух виникло на Заході, а першими волонтерами були самаритяни, які почали надавати допомогу усім, хто її потребував.

Більш впевнено можна говорити про виникнення феномену волонтерства вже з середини ХІХ століття. 1859 рік вважається роком виникнення волонтерського руху в світі. Саме в цей період Анрі Дюран, відомий французький письменник-журналіст, вражений наслідками кривавої битви при Сольферіно, запропонував Створення Червоного Хреста – організації, яка б працювала на волонтерських засадах і надавала першу медичну допомогу полоненим та пораненим. Принципами, сформульованими Анрі Дюраном, керуються і досі волонтерські організації усього світу.

Деякі дослідники виділяють ХХ століття як головну віху у розвитку волонтерського руху. У Європі після закінчення першої світової війни з’явилися люди, готові надавати допомогу постраждалим у війні. Саме у цей час були створені перші волонтерські організації. На сьогодні засновано Координаційний комітет міжнародної волонтерської служби (CCIVS) під егідою ЮНЕСКО зі штаб-квартирою у Парижі.

В Україні існує давня традиція суспільної праці, взаємодопомоги, піклування про ближнього. Осіб, які працювали у цій сфері, називали громадськими діячами, альтруїстами, доброчинцями, добровольцями тощо. Настали нові часи і по-іншому стали називати таких людей – волонтери. У Законі України „Про соціальні послуги” поняття „волонтер” трактується як фізична   особа,   яка   добровільно   здійснює благодійну, неприбуткову та вмотивовану діяльність,   що   має суспільно корисний характер.

         Історія волонтерства в Україні  нараховує понад сто років. Першими вітчизняними волонтерами також можна вважати представників Червоного Хреста, який організовував добровільний запис у сестри милосердя в шпиталі та лікарні для бідних. Потім був тривалий радянський період, коли поняття „доброволець” мало яскраве ідейно-патріотичне забарвлення: так називали людину, яка добровільно виявила бажання служити інтересам не якихось окремих громадян (доглядати за хворими, допомагати сиротам, немічним і людям похилого віку), а партії, комуністичній ідеї, соціалістичній державі. Відповідно, й об’єктами волонтерства за радянських часів могли бути лише державні справи, як-то побудова Магнітки, Дніпрогесу, військово-революційні й трудові подвиги тощо.

         Життя  людини за радянських часів передбачало наявність у неї “суспільного навантаження”. Види суспільної допомоги залежали від віку населення: діти допомагали дошкільнятам, ровесникам і ветеранам, молодь – молодшим школярам, підліткам, людям з особливими потребами, особам, що опинилися у складній життєвій ситуації, дорослі – сім’ям, які потребували допомоги, важковиховуваним підліткам, хворим тощо [6].

Вся добровільна робота провадилася в межах громадських організацій: професійних спілок, комсомолу, піонерії. Існували також ради ветеранів війни і праці, клуби за інтересами тощо.

За часів функціонування СРСР були поширені такі форми шефської роботи, які по духу нагадують волонтерство: шефство старших школярів над молодшими; шефство студентів і робітників над школярами; шефство молоді над “педагогічно занедбаними” дітьми та підлітками; шефство членів професійних спілок над сім’ями “групи ризику”; відвідування хворих; надання допомоги відстаючим школярам і студентам; наставництво досвідчених працівників над молодими робітниками; участь у роботі оперативних комсомольських загонів, Добровільної народної дружини тощо.

Участь у суботниках, роботу тимурівських загонів і подібну до цього діяльність, що здійснювалася безоплатно за радянських часів, не завжди можна було вважати формою волонтерства, оскільки вона не часто відповідала принципові доброї волі. Адже волонтерство – це, насамперед, добровільний вияв бажання людини допомагати іншим, не заради грошової компенсації або ж матеріальної користі, а заради блага для всіх членів громади.

Волонтерська робота необов’язково є безоплатною. Так, волонтери ДООН (Добровольці Організації Об’єднаних Націй – UNV), які працюють у технічній, економічній, соціальній сферах, мають право на отримання матеріальної допомоги для забезпечення щомісячного прожиткового мінімуму, право на покриття витрат на місцевий транспорт і підготовку до роботи, що включає вивчення місцевих умов і мови. Вони також забезпечуються житлом і основними видами обслуговування. Крім того, передбачається їх страхування на випадок хвороби та страхування життя. ДООН, було створено в 1970 році Генеральною Асамблеєю 00Н. Зараз до неї входять понад 130 країн світу.

У незалежній Україні розвиток волонтерського руху датується початком 90-х років XX ст., коли було створено службу під назвою „Телефонів Довіри”, де працювали добровольці (доброчинний Телефон Довіри в Одесі). У 1991-1992 роках у зв’язку з розвитком соціально-педагогічної роботи все активніше почали говорити про важливість волонтерства у суспільстві. Цей період також виділяє український дослідник Н.Івченко, але вже пов’язуючи його з виникненням і розгалуженням мережі Центрів соціальних служб для молоді [3].

Разом з державними організаціями, які залучають до роботи волонтерів, починають створюватися громадські організації, метою діяльності яких є об’єднання та координація зусиль у справі сприяння розвитку волонтерського руху в Україні та захисту законних інтересів своїх членів. Серед них найбільш потужними є Всеукраїнський громадський центр „Волонтер”, Центр волонтеріату „Добра воля”.

Від часів незалежності України державою видано низку нормативно-законодавчих актів щодо підтримки та розвитку волонтерського руху, зокрема, у Законах України „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” (від 21.06.2001, № 2558-III), „Про соціальні послуги” (вiд 19.06.2003, № 966-IV), в яких добровільна праця волонтерів визнається як необхідна та суспільно корисна. 10 грудня 2003 року затверджено постанову Кабінету Міністрів України „Про затвердження Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг” (від 10.12.2003, № 1895). Нині обговорюється проект Закону „Про волонтерський рух”. Це свідчить про визнання суспільством значущості волонтерської діяльності.

         Згідно із Законом України „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” волонтерський рух – це добровільна, доброчинна, неприбуткова та вмотивована діяльність, яка має суспільно корисний характер.

Отже, волонтерський рух – це доброчинна діяльність, яка здійснюється фізичними особами на засадах неприбуткової діяльності, без заробітної плати, без просування по службі, заради добробуту та процвітання спільнот і суспільства в цілому.

Волонтерська діяльність – індивідуальна чи колективна – є способом:

-       підтримки та зміцнення таких людських цінностей, як піклування та надання допомоги членам громади;

-       використання кожною людиною своїх прав та обов’язків як члена певної громади в процесі навчання та розвитку впродовж усього життя, реалізовуючи весь свій людський потенціал;

-       взаємодії між людьми, незважаючи на всі відмінності, для спільного життя у здоровому стабільному суспільстві, для спільного вироблення нових способів вирішення проблем, які виникають.

У Загальній декларації про волонтерську діяльність, останній варіант якої був прийнятий на XVI Всесвітній конференції добровольців у 2001 році в Амстердамі (Нідерланди), визначено такі принципи діяльності добровольців:

-          визнання права на закріплення за всіма чоловіками, жінками та дітьми, незалежно від їхньої расової приналежності, віросповідання, фізичних особливостей, відповідного соціального та матеріального становища;

-          поважання гідності і культури всіх людей;

-          надання допомоги, безкоштовних послуг особисто або організовано в дусі партнерства і братерства;

-          визнання рівної важливості особистих і колективних потреб, сприяння їх колективному забезпеченню;

-          перетворення волонтерства на елемент набуття нових знань і навичок, удосконалення здібностей, стимулюючи при цьому ініціативу і творчість людей, надаючи кожному можливість бути творцем, а не користувачем, спостерігачем.

За належністю до певної організаційної структури серед волонтерів України можна умовно виокремити тих, хто працює при центрах соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, а також волонтерів – членів різних громадських об’єднань.

В Україні волонтерський рух серед молоді набув масового характеру у різних сферах суспільного життя, зокрема, в області освіти, охорони здоров’я, соціального захисту населення тощо.

Особливість волонтерського руху в Україні полягає в тому, що найбільш чисельною групою волонтерів, які працюють у соціальній сфері, є учнівська та студентська молодь, а діяльність, яку вони здійснюють, має, переважно, соціально-педагогічний характер.

Волонтерська робота молодіжних груп спрямована, як правило на найболючіші проблеми, що існують в українському суспільстві. Типові види діяльності волонтерів у соціальній сфері – це догляд за хворими, людьми похилого віку та інвалідами на дому і у спеціалізованих установах, догляд за вмираючими у хоспісах, робота з ув’язненими у в’язницях, колоніях і допомога їм після виходу з ув’язнення, робота з дітьми і молоддю у дитячих садках, школах, групах вільного часу, молодіжних клубах, допомога представникам етнічних меншин через консультування і відповідний супровід, допомога бездомним і безпритульним, збір коштів тощо.

Участь молодих людей у волонтерському русі дає їм змогу зробити особистий внесок у розв’язання соціальних проблем, самореалізуватися через ініціювання проектів і програм соціально-педагогічної спрямованості.

Найбільш поширеними формами підготовки волонтерів є семінари, тренінги, Школи волонтерів і табори.

Нині організація роботи волонтерів у державних і громадських організаціях виходить на якісно новий рівень. Порівняно з минулими роками, актуалізується питання менеджменту волонтерських програм, відпрацьовуються механізми залучення волонтерів до різних напрямів соціально-педагогічної діяльності. У деяких громадських організаціях серед співробітників є людина, яка займає посаду „менеджер волонтерів”. Цей спеціаліст повністю відповідає за набір, підписання угоди, постановку завдань і відслідковування результатів діяльності волонтерів. Лише за умови усвідомлення добровольцем таких питань, як зміст його роботи, його клієнти, ступінь його відповідальності, тривалість роботи, час початку та кінця роботи, місце роботи, особливості роботи, необхідність додаткової освіти, співробітники, пільги, заохочення, кар’єра, можна говорити про можливість якісної його роботи.

Це свідчить про те, що робота волонтерів також має свою ціну і вимагає від організації фінансових, кадрових і часових ресурсів.

Многие психологи, занимающиеся семейным консультированием , согласны с этапами или «возрастами любви», которые проходит каждая пара, и которые являются для нее кризисными или конструктивными.

Этап 0.Знакомство и нахождение общего, даже в различиях. Он и она такие разные и в тоже время их объединяет пьянящая молодость  и грация тел, порой  внутреннее одиночество и желание любить и быть любимым.

Этап 1.Полная идиллия. В паре формируется понимание дальнейшего совместного проживания, появляется взаимная поддержка и стремление всем делится.

Этап 2.Компромиссы и первые неурядицы. Партнеры готовы к пониманию друг друга, но при этом возникают претензии, такие как «почему принял решение сам» или нужно было сделать как я говорил(-а).

Этап 3.Осознание различий. Мужчина и женщина четко понимают, что они пара, но при этом с разными взглядами и амбициями, которые могут их отдалять друг от друга. Начинается выяснение отношений.

Именно в этот момент с ясностью мы понимаем, что знаем свою «половинку» не так хорошо как нам казалось. Часто один из партнеров начинает выступать в роли ведущего, а второй ведомого и эмоциональное напряжение порой нарастает и выплескивается в ссору и непонимание «Как ты так можешь?!».Мы осознаем, что разочаровываемся  в партнере, задумываемся  о дальнейших отношениях с позиции «за» и «против». В этот момент наши близкие или друзья, «становясь на сторону страдающего», начинают рассказывать нам, что мы достойны лучшего, а не «вот этого вот козла», который живет для себя и т.д. Если разобраться сценарий расписан «по нотам»…

И все же! Неужели все сводится к разводу и с этим ничего нельзя сделать? Почему же расстаются пары.

В Советское время самой популярной причиной разрыва семейных отношений была фраза : «Не сошлись характерами». Многие семьи, чтобы не раскрывать  истинных причин довольствовались подобной формулировкой. Как же сейчас? На самом деле причины остаются прежними, но мы меньше стараемся скрыть их:

▪Партнер не устраивал как хозяин или хозяйка. Не может помочь, денег не зарабатывает, в доме ничего сделать не может, «все я».

▪Муж или жена не содержал(-а)семью, не заботился(-лась) о ее благосостоянии, когда появился ребенок.

▪Один из партнеров не хотел заводить детей в отличие от второго считал, «что еще не время».У второго партнера появляется сомнение, что «время не настанет вообще».

▪Один из супругов  зависит от алкоголя или наркотиков. Как правило выясняется не сразу, причи-няет много страданий, часто звучат обвинения «непутевого», есть желание уйти.

▪Измена в супружестве. Многие проходят это через боль и осознание «предательства», но сохраняет отношения та пара, где один человек умеет простить, а другой больше понимает что такое взаимное доверие.

Почему между супругами происходят ссоры и раздоры? «Кто виноват и что делать»?-вопрос почти по Чернышевскому. Итак, необходимо:

- иметь четкое представление о человеке, с которым Вы собираетесь вступить в брак или гражданские отношения.

- не стараться идеализировать друг друга, верить в то, что Вы сможете «перевоспитать» партнера в его привычках и манере поведения. Ваш любимый человек самостоятельная личность.

-узнать о семье партнера и его семейных ценностях, предыдущих отношениях, опыте общения и целях.

-прислушиваться к тому чего хочет достичь Ваш партнер, и совпадают ли ваши взгляды на жизнь.

-не проявлять эгоизм  и нетерпимость при первых же разногласиях, научитесь слушать партнера и говорить о ваших взаимных чувствах.

-не стоит также давать повод вашим близким, коллегам и друзьям критически оценивать что-либо в «вашей половине» : внешность, манеру поведения, ведение разговора…

-учитесь взаимной поддержке и доверию. Каждый человек желает быть понятым и хочет, чтобы в него верили, его ценили.

Помните, что часто причинами конфликтов в семье есть недоверие, невысказанные обиды и претензии. В своей семейной жизни старайтесь избегать подобных «рифов». Учитесь быть счастливыми семьей, а не по отдельности.

Сайт семейной психологии                             Подготовила Ликаркина О.

Психолог.

В семье мы рождаемся и, рано или поздно создаем свою семью. Вот поэтому семья – одна из важнейших жизненных ценностей, и чтобы не говорили, наиболее значимая. Без нее на второй план отходят успехи в профессиональной деятельности, интересная работа, материальное благополучие.
Почему же одни браки оказываются счастливыми, а другие – нет, толком никто не знает. Конечно же, многие считают себя знатоками и готовы рассуждать на эту тему. Ведь семья и семейная жизнь – это так интересно. Может быть это увлекательнее футбола?
Столько про это пишут, и снимают фильмы. Но не сложилось ли у вас впечатление, что когда люди женятся, они берутся за такое дело, которого вообще не знают?
Но вот у них уже вторая попытка, а может и третья…, но я смею утверждать, что они осмыслили эти вопросы не больше, чем в первый раз.
Многие не устают повторять, что взаимное влечение и любовь являются важным условием успешного брака. Да и я им вторю, что это необходимое условие для счастья в браке. Но эмоциональное влечение нельзя назвать любовью.
Действительно когда в семье присутствует любовь и забота, то и дети вырастают в такой семье уверенными и самодостаточными людьми. Тот, кто с детства был окружен заботой, усваивает язык любви и готов любить и принимать любовь.
Любовь нужна не только детям. Эта потребность живет в нас, и когда мы выросли и когда вступили в брак. Мы влюбляемся потому, что нам нужна любовь. Она будет нужна нам всю жизнь, так как без нее невозможно человеческое счастье и рождение жизни. Но в браке нам необходимо чувствовать любовь партнера, получать поглаживания, как говорил Эрик Берн. В гармоничной, функциональной семье создается особая атмосфера интимности и эмоциональной близости. И вот как донести другому свою любовь, как сохранить это чувство с годами, как уметь зажечь огонь любви – мы и поговорим на страницах этой книги.
Но все же что в нашем существе жаждет любви другого человека?
Почему одиночество разрушительно для человеческой психики?
Ведь одиночное заключение для преступника самое суровое наказание. А мы добровольно или силой обстоятельств обрекаем себя на одиночество в толпе. И как же обрести свою «половинку» в этом мире?

Скептик.

Да спуститесь, уважаемый психолог на Землю. Влюбленность близка к эйфории, что вечно продолжаться не может. И это не может стать основой счастливого брака. Влюбленные держатся за руки, их сердца бьются в унисон. Они думают о браке, о счастье. Они очарованы друг другом. Но ведь нужно учиться, работать, кормить детей, иметь крышу над головой.
И вот семьи рушатся от этого быта. Как тяжела ответственность не только за свое будущее, но и близких людей.
Ведь наши влюбленные в розовых очках, они говорят: «С нами такого не случится. Наверное, те не любили друг друга как мы?»
И вот реальность срывает с них розовые очки. И тогда они видят, что рядом с ними пренеприятный человек, который только и делает что назло.
Вот вам и реальная жизнь во всем ее многообразии и безобразии. Разбросаны носки, раковина забита волосами, не хватает денег до получки, ничего нельзя найти.
И тогда дом превращается в поле битвы. Неудивительно, что многие проклинают того, кого прежде любили. У него и у нее появляются новые желания, но они так различны. И кто-то пытается еще учить, как жить.
Он хочет секса – она слишком устала.
Он хочет купить новую машину, она заявляет: «Глупости!»
Она хочет навестить родителей, он недоволен: «Они недавно к нам приезжали!»
Он собирается на рыбалку, она говорит: «Тебе рыбалка дороже меня!»
Мало помалу ощущение близости пропадает, уступая место обыденному холостому поведению. Возникают желания, эмоции и мысли не связанные с партнером.
Это уже два других человека и думают они по-разному. И им кажется теперь, что они только на короткое время соединились под властью страсти принятой за Любовь.
И наступившая реальность все дальше и дальше отдаляет их. И теперь они больше не влюблены. Теперь они могут сдаться и разойтись. И отправиться на поиски новой влюбленности.
Так неужели от этого можно предостеречь?

Психолог.

Психологи утверждают, что, возможно, выстроить отношения в семье. И раз у них была Любовь, то нужно не сдаваться, а начинать тяжелую работу по восстановлению былого.
Но, прежде всего, нужно научиться отличать влюбленность от настоящей Любви! Ведь в том и другом случае нас захватывает страсть и гормональный всплеск. Как узнать что это чувство, а не наваждение, когда разум застилает страсть.
Настоящая любовь – это акт воли, она требует дисциплины и признает необходимость взросления. И я попробую это доказать на примерах из моей практики.

В чем секрет или тайна любви?
Каков путь к счастливой семейной жизни?

Эти вопросы задавались многократно, и на них давали немало ответов. С древности и до нашего времени философы, и писатели высказывали самые разные рекомендации.
Одни из этих советов были весьма мудрыми, другие чрезвычайно глупыми. Да и каждый из нашего окружения готов поделиться своим опытом, чаще всего не сладкой семейной жизни.
И я тоже внесу свою лепту в когорту этих советов. Но, прежде всего, скажу, что строить семью нужно задолго до звучания марша Мендельсона.
А так же не следует принимать любые рекомендации как догму, ведь в мире столько индивидуальностей и вариантов.
                                                Источник: сайт семейной психологии